Кобилячья голова

Як був дід да баба, да у їх було дві дочки': одна дідова, а друга бабина. У діда була дочка' така, що всегда рано уставала да усе робила, а бабиній як би нічо'го не робить! Ото раз баба послала їх на попряхи: "Ідіть же, - гово'рить, - да щоб мені багато напряли". Дідова дочка до світа встала да усе пряла, а бабина з вечора тільки як попряла трошки, да й не пряла більше.
Уранці, як світ став, пішли вони додому, треба їм було в однім місці через перелаз лізти. Бабина дочка' уперед перелізла і гово'рить: "Дай мені, сестрице, твої починки я подержу, покіль ти перелізеш".
Та їй оддала; так вона, їх забравши, побігла додому да й каже:
"Дивись, мамо, скільки я напряла, а сестра як легла з вечора, дак і не уставала до світа!"
А та, прийшовши, скількі не божилась, що то її починки, дак куда - баба і слухать не хотіла, од того що вона її і попере'ду не любила, да і нав'язалась на діда:
"Де хочеш, там і дінь свою дочку', тільки щоб вона у мене дурно хліба не їла!".
От дід запріг кобилу да посадив дочку' на віз, і сам сів, да і поїхали. їдуть лісом, аж там стоїть хатка на курячій ніжці. Дід узяв дочку' да й повів у хату, а хата була одчи'нена, да й каже:
"Оставайся ж, доню, тут, а я піду, дровець нарубаю, щоб було чим кашу зварить". Да сам пішов з хати да й поїхав, тільки прив'язав до оконниці колодочку.
Колодочка стукне, а дочка' і каже.
"Се мій батенька дровця рубає!"
Коли стукотить, гуркотить кобиляча голова:
"Хто в моїй хаті, одчини!"
Дівчина встала і одчинила.
"Дівчино, дівчино! Пересади через поріг".
Вона пересадила.
"Дівчино, дівчино! Постели мені постіль".
Вона постелила.
"Дівчино, дівчино! Положи мене на піл"
Вона положила.
"Дівчино, дівчино! Укрий мене".
Вона і укрила.
"Дівчино, дівчино! Улізь же мені у праве ухо, а у ліве вилізь".
Вона як вилізла із ушей, дак стала така хоро'ша, що кра'щої немає. Зараз стали і лакеї, і коні, і коляска; вона сіла у коляску да й поїхала до батька. Приходить у хату, а батько її не пізнав; а послі вона їм розказала, що з нею було. От баба уп'ять пристала до діда: "Вези і мою дочку' туда, куда свою возив".
Дід і бабину туда ж одвіз і, посадивши у хаті, велів себе ждать, покіль він нарубає дров. Тільки та пождала трошки, начала плакать, що сама осталась у лісі: аж оп'ять стукотить, гуркотить кобиляча голова:
"Хто в моїй хаті, одчини!"
"Не велика пані, і сама одчиниш", - каже дівчина. "Дівчино, дівчино! Пересади мене через поріг".
"Не велика пані, і сама перелізеш".
"Дівчино, дівчино! Постели мені постіль".
"Не велика пані, і сама постелиш".
"Дівчино, дівчино! Положи мене на піл".
"Не велика пані, і сама ляжеш".
"Дівчино, дівчино! Укрий мене".
"Не велика пані, і сама укриєшся".
Тогді кобиляча голова схватилась и з'їла бабину дочку', да кісточки в мішочку і повісила, а сама оп'ять ушла. Собачка прибіжала
до баби да начала брехать:
"Гав, гав! Дідова дочка' як панночка, а бабиної дочки' у торбинці кісточки!" Що прожене баба її, то вона оп'ять і прибіжить. Тільки баба і гово'рить дідові:
"Поїдь да подивись, що там із моєю дочко'ю робиться". От дід поїхав і привіз у торбинці кісточки, дак баба
розсердилась да собачку і убила.